Це буде трощки довго....двома частинами.... Ніхто не бачив ще такого прекрасного сну, як той… ніхто не знав, як це жити по справжньому, ніхто крім неї…
Це був самий звичайний день монотонного життя звичайної студентки. Довгі і нецікаві пари здавалося ніби ніколи не закінчаться, атмосфера, що була присутня в аудиторії аж пропитувалася сном. Десь ззаду, на останньому ряду чулося неголосне хропіння; викладач захлинався від цікавості того, що сам розказував, вимахуючи руками, немов відганяючи мух від гнилої плоті Аж раптом ці жахливі кроки, здавалося ніби розпочався землетрус, стало так холодно і перехопило дихання, - це прибула страшна новина…
Сльози не давали їй дихнути, але вона цього і не хотіла, її блакитні очі стали темними, наче земля у домовині і скляними, наче найтонший лід узимку; лице побіліло і стало наче сніг – холодним і неприступним, слабким і беззахисним, хоча і так було блідим від макіяжу. Здавалося це ніколи не припиниться, її переляканий погляд і якісь дивні звуки – вона намагалася щось сказати або крикнути, але не змогла, вона просто плакала, намочуючи слізьми чорне волосся, таке легке на вітрі…
Цей день ніколи не забудеться. Ще й ця сварка зранку з батьками. Ці думки не виходили у неї з голови. Слова «що», «навіщо», «чому» стали єдиними, які могли злетіти із цих чорних, наче морок губ. Тепер вона дивилася таким порожнім поглядом і не думала ні про що…
Почувши ці кроки серце вибивало найдивніші ритми – щось не так – подумала вона. В аудиторію увійшли двоє, їхні обличчя, здавалося ніколи не мали почуттів – без радості, без болю, тільки гнів; їхня присутність була неприємною – вони ніби забирають все наше тепло – почулося ззаду, це був той самий, невисокий на зріст юнак, що так солодко спав на початку. Серце закалатало ще дужче, мороз пройшовся по кістках…
Вона сиділа і не могла збагнути чи справді вона це почула, чи це лише її фантазія, але все ж щось підказувало, що це реальність…
Тепер сигарети не допомагали, і ще ці люди і друзі, які нічого не розуміли, а тільки робили ще болячіше…
Їй треба було кудись іти, але вона не знала куди. Отямилася на руїнах, тут було лише двоє людей, вона і багато пива, щоб заспокоїтись. До неї хтось підійшов, щось говорив, але вона не чула, це було так важко – щось почути, лише бачила його очі – такі темні, холодні і неприступні, але одночасно такі теплі і розуміючі; його чорне волосся виблискувало на сонці і давало синій відтінок .Він подивився так розуміюче і більше не треба було нічого, тепер вона могла говорити, причому так легко говорити, як ніколи.
Пройшло декілька годин, вона все розповіла і знову сльози вийшли на її холодне від болю обличчя. Тепер слова просто вилітали так голосно і чітко, що залишали кроваві рани у кожного, хто її почув: «Я не знаю, як тепер жити, одній, у цьому світі вічного холоду, де ніхто на тебе не накричить, не обніме, ніхто не дасть поради. О, цей крик, тепер його не буде чути, крик матері, ніжний голос батька, жорстокий, пронизуючий до кінчиків пальців погляд злості. Його тепер також не буде. НЕ буде чутно запаху, такого приємного запаху рідно плоті …,не буде, їхній ніжний дотик пропав, його нема, я тепер не відчуваю дотику холодного, ніжного волосся, я його вже не пам’ятаю, а що буде дальше…? Ми ж всі, всі люди, як дощ, який проходить і його забувають, як вогонь, який догорає. Я б все віддала, щоб їх повернути, адже без них я ніхто, я попіл, я тирса, я спогад, я ж померла з ними, мене немає, моє життя було лише заради них, кожна посмішка, кожен шрам заради них, а тепер їх немає, я віддавала все ради них, а тепер нічого не хочу, навіть смерті не хочу, хочу лише існувати в безмежній пітьмі, де немає нічого, нікого, де тільки я…». Тоді на неї налетіли спогади, хороші, теплі, милі і жорстокі, холодні, принизливі, але тепер все одно…
Вона встала і легко наступаючи на мокру від дощу бруківку пішла…
Дощ заливав вулиці, вітер нахиляв дерева до землі, здавалося ось-ось шибки повилітають і розіб’ються на шматки, як це зробило її життя. В кімнаті стало холодно і самотньо, не було нікого, лиш вона і ця нестерпна тиша, яка лякала. Зараз серце раділо кожному звуку, що доносився з вулиці. Вона надіялась, вірила, хотіла вірити, що ось-ось усі прийдуть, відчується тепло, приємний запах домашньої їжі і ніжний голос покличе її, але цього не сталося, вона все так само сиділа на підлозі, обійнявши коліна і дивлячись в одну точку, а її волосся прикривало ледь опухле від сліз обличчя. Скільки вона так просиділа не знає ніхто, все залишилося в тій кімнаті, сповненій тишини.
«Спустошення, нічого немає, що це взагалі за життя. Ти тут ніхто, а як жити в світі, до якого ти не належиш. Ти просто не така як всі. В своєму житті ще ніщо не зроблено, ти порожнє місце, і навіть тінь від тебе стає крихітною, а ти перетворюєшся на пітьму. Найгірше, це коли доходить, що вже нічого не можеш зробити. На душу ніби люди понасирали. Нічо не хочеться, що робити… невже просто залишитись тим, ким є – нічим, але одночасно і всім, бо все – ніщо. Надоїло боротись за своє життя, хочеться чогось нового, простішого, де не треба робити із себе того, ким ти не є…
Я чужа… чужа навіть вдома, тепер мене ніхто не розуміє, взагалі ніхто. Чому всі змінюються, а я така ж… завжди сама, бо це приємно – чути самотність і тишину, але це тебе ніби розриває зсередини.
Спустошення….
Це дивне відчуття…
Коли ти одна….
Коли нічого не треба…
Коли все надоїло…
І коли ти це нарешті розумієш…
Спустошення…
І більше нічого…
Окрім,…
Бажання зрозуміти себе…
І не дати іншим це побачити…
Бажання самотності…
Бажання темноти…
Бажання смерті…
Спустошення…» - ці слова знов і знов крутилися у її голові…
Добавлено (21.02.2008, 21:49)
---------------------------------------------
Пройшло декілька днів, вона залишалась такою ж засмученою, одинокою, але тепер без сліз, просто їх більше не було, а так хотілося плакати. Вона йшла на кладовище , бо лише там можна було відпочити. Прийшла, ось тут, її місце, цей склеп такий непомітний, але тепер такий рідний, наче в ньому все її життя, але там вже хтось був. Це був він, його не важко було впізнати, особливо ці жорстокі і ніжні очі і темне волосся…
Місяць легко овівав їхнє легке, неначе пух волосся, очі світилися навіть у тьмі. Серед ночі. На цвинтарі. Холод потрапляв у кісти і здавалось ніби нікого немає в цьому світі, де живуть лиш вони. земля була пухкою, свіжі розриті могили прикрашали світ мертвих, навкруги зло, але цього не відчувалося. Незрозумілі речі творяться всюди, але тут, під відкритим небом запах розритої могили і мороку забирали будь-які почуття… Величезні арки, окутані туманом , скульптури людей, тварин, богів… Цього відчуття не могло позбавити ніщо, окрім безмозгих людей, які не розуміють віру інших…
Вони почули чиїсь голоси, це були охоронці, але вони йшли в іншу сторону. Тепер вони тут двоє і більше нікого. Він ніжно торкнувся її плеча, такої ніжності вона не відчувала давно, і без будь – яких слів вони сплелися у поцілунку. Тепер в цілому світі були лише вони.
Пройшло кілька місяців, життя начебто знову налагоджувалося. Ось уже через місяць остання сесія і все.., дальше свобода, але життя приносить сюрпризи і ця сесія може бути дійсно «останньою»…
Кожного дня, після пар, вона чекала лише одного дзвінка і він лунав – це були найкращі моменти її життя – але сьогодні її оточувала німа тишина. Пройшло декілька днів, з’явилися сумніви, але вона не насмілювалася подзвонити, а все чекала, та дарма…
Не хочеться ні говорити, ні відчувати, навіть дихати вже немає бажання, рух став непотрібним, емоції зникли, пустота тепер всюди…
…немає нічого… пісок і вітер тепер одне й те ж, води немає, заспокійлива пісня вогню закінчилась, спогади постирались…
Десь глибоко, в нічому, застряг факел колишньої невимовної краси…
Пустота з середини, пустота ззовні… все без сенсу, все змінилось!.. Проміння не лоскоче ниточку почуттів, не шелестить під ногами чиясь слабість, бо нікого немає…
Що робити, якщо зграя диких тварин нападе і безжально почне роздирати плоть?
- мовчати…
Що робити, якщо безжальна спека вогню обпече очі?
- заснути
Як можна жити мертвим, як можна плавати у власних почуттях, як харчуватись власними роздумами?
Все…. Пустота….смуток….порожнеча….ласка…тепло….морок….страх….біль….вічна образа…невимовна ненависть…скажена любов…немає….не буде
Відчувається вітер в легенях, щось холодне овіває поряд, голод не дає заснути, біля тебе хтось є, точніше ти його бачиш…відчуваєш…знаєш…. але це спогад…
Вона дійсно боялася, що все може перетворитися на спогад. Він ж був зовсім іншим, не таким, він не міг так зробити, але все вказувало на протилежне. І знову цей відчай у очах, розчарування, невже не можна щоб життя було безболісним… Знов… Знов… Знов…
Чому, як тільки з’являється іскорка, то зразу ж затухає, тепер надії не було, вона знов одна, але чому, навіщо, все ж було таким справжнім, таким реальним, а тепер таким пустим, як тепер їй хотілося не народжуватись, не страждати, а стати настільки маленькою, щоб ніхто не помічав. Єдина надія тепер була на друзів, але що вони можуть, вони ж такі самі, біля них стараєшся бути кимось, але ж ти ніхто, стараєшся показати, що ти сильний, хоча це не так і в безнадії знов виходять сльози…
Світ вже захарив до кінця, вже немає терпіння стояти, просто хочеться впасти і нічого не робити. Надоїло вже битися за своє ж життя, робити невиправні помилки, підкорятися комусь, не даючи вийти емоціям. Коли вже настане кінець всьому.
Неможливо жити в страху перед чимось, чи перед кимсь, що значить бути нею, що значить ховатись від всіх і від себе самої, не відчувати нікого рядом, біля себе, знати, що не можна показати себе справжню, і завжди це приховувати в собі, давити, забуваючи про справжнє життя, все глибше вникаючи у світ тьми, все більше огортаючи себе пилиною смутку, образ і ненависті.
Під тиском власної, покусаної мишами гідності вона не витримала. Цей біль потопив її, не давав дихати і перед очима вбачалася єдина правда, бажання – смерть. Вхопивши лезо у неї не з’явилося жодного сумніву, один легкий, найніжніший помах руки, і це блаженне відчуття спокою, якого не було ніколи. Вона відчула, як гаряча струя крові вирвалася назовні і водоспадом полилася на підлогу. Тепер все було в крові і вороття не було. Сидячи на підлозі, як і тоді в ту безсонну ніч, коли дощ заспокоїв душу, вона думала, пригадувала, а сльози самі котилися по блідих щоках і все здавалося таким правильним і дійсно було б правильним, якби не той дзвінок, що наче блискавка вразив серце… - це був він, він подзвонив, але було пізно, занадто пізно. Очі заплющились у невимовному болі, ще пару секунд було відчутно, як серце намагається битися, але не здолавши бажання затихає… В кімнаті знову відчувалася страшна тишина, було враження наче весь світ почув цей біль і замовк, та ніхто не знав… ніхто і не дізнався пізніше. Вона жила і її не знали, вона померла і цього не помітили, вона існувала в самотності, як і мільйони інших, вона справді хотіла, але не змогла…
Чому, говорячи, що ми – хтось, не задумуємось над тим, чи насправді ми є «ЛЮДЬМИ», чому, коли віримо - не потрібно доказів, не потрібно того, чого ми завжди вимагаємо від інших, ставлячи на хитку ланку життя найдорожче, але одночасно і те, чого ми не шануємо, не бережемо – віру. Саме в вірі заключається наше існування, існування світу і всього, що нас оточує. Не маючи віри людина гине, не маючи підтримки – закопується глибоко у себе, забуваючи про все і про всіх. Але, ховаючи себе, ми не задумуємось над тим, що насправді варте пожертви…
Ми – ніхто, а уявляємо себе царями світу, центром всесвіту, єдиною «розумною расою», яка існує. Хоча, якщо задуматись , насправді розумна істота не відчувала б себе приниженою, не дала б себе образити, відчути себе ж «неповноцінним дауном». «Хто ми є насправді?» - це питання мучить всіх, але я можу дати відповідь навіть не задумуючись – ми ніхто, попіл, тирса, вітер, спогад, причина болю, причина страждань…
Ми вбиваємо себе ж , ми робимо боляче, штовхаємо своє велике «Я» в прірву, нічого не розуміючи створюємо прототипи щасливого життя, коли в нас на очах гинуть інші, потопаючи в калюжі власної ненависті, власної жаги до помсти, не знаходячи берега в океані сліз… ХТО МИ ПІСЛЯ ЦЬОГО?..
знаю, що примітив, але він мій примітив.....
